Напередодні Великодня ми вирішили розпочати експериментальну рубрику у нас на сайті. Вона називається «5 питань для…» та створена, щоб познайомити нашу спільноту з сучасниками українського мистецтва. Першим нашим гостем стала відома писанкарка та дослідниця писанки Віра Манько, яка створила понад тисячу унікальних витворів мистецтва та описала свій досвід і знання у багатьох книгах.

 

Чому саме для нас, українців, так важливо продовжувати традицію писанкарства і передавати її наступним поколінням?

Розумієте, святкування Великодня закладене дуже глибоко в нашій землеробській культурі. Ще до нас на цих теренах була Трипільська культура, потім інші племена, але всі вони були пов'язані з обробітком землі. Життя людини залежало від того, що вона посіє і збере. У нас був дуже чіткий поділ на сезони: весна-літо та зима. Коли наставала весна, люди завжди хвилювалися, чи вистачить запасів до нового врожаю.

Тому весну «закликали», чекали на перелітних птахів. Їх приліт означав, що вже можна сіяти. Можливо, молодь зараз не знає, але колись було таке поняття як «передновок» — період, коли старий врожай уже з'їли, а нового ще немає. Тож прихід весни святкували ще задовго до християнства, (саме слово «Великдень» теж дохристиянське) як надію на новий врожай.

Чому саме яйце стало головним символом? Бо воно було загадкою: з ніби мертвого, холодного яйця раптом з'являється живе створіння. Люди вірили, що яйце має силу давати життя. А якщо на ньому ще й написати певні знаки-побажання — про здоров'я, народження дітей чи багатий врожай — то вони обов'язково здійсняться. Ці символи і були фактично молитвою давньої людини про добробут і мир. Крім того, яйце було праобразом моделі Всесвіту: жовток — сонце, білок — вода, плівка під шкаралупою — хмари, а сама шкаралупа — твердь земна. Так вони пояснювали собі, як був створений цей світ.

Коли тисячу років тому прийшло християнство, воно поєдналося з вже повністю сформованою культурою – з її гаївками, писанками та ритуалами вшанування предків. Християнство прийняло ці традиції, адаптувавши їх до Воскресіння Христа. І яйце теж стало символом Воскресіння. Наша давня культура просто гармонійно вплелася у нову віру.

 

Про символи справді дуже цікаво. А які з них використовувалися найчастіше? Чи можна за символікою на писанці відстежити час або обставини, за яких вона була створена?

Ні, за самими символами час визначити складно. Досліджувати писанкарство почали лише в другій половині XIX століття, коли з'явилися перші великі колекції. Історик Хведір (Федір) Вовк першим закликав збирати писанки. Згодом долучилися українські етнографи: Олена Пчілка, яка одна з перших зібрала колекцію і надрукувала про писанки з Волині; Пелагея Литвинова, яка збирала писанки на Чернігівщині і описала, як їх створити.

Пізніше писанки почали збирати по всій Україні. До цього дійства долучилося багато людей, які збирали колекції і відправляли в село Круглик, біля Лубен, де знаходився музей народної творчості. А директором цього музею був Сергій Кульжинський, який пізніше, у 1896 році, видав книжку «Опис колекції писанок». Там було представлено понад 2000 чорно-білих зразків писанок з детальним описом та 400 писанок в кольорах.

Це була неперевершена робота і зараз ми маємо можливість нею користуватися. Маючи такий масив даних, ми можемо визначити, які знаки були найбільш вживаними. Сонце могли зображати різними знаками, наприклад, у вигляді восьмираменної зірки, свастики або свастя. В Україні ніколи не казали свастика, казали сварга або свастя. Дощ малювали як «грабельки». 

Є й пізніші символи, наприклад, дерево життя, яке зображувалося ніби росте рослина, з неї відходять листочки, квітки чи ягідки, і завершуються одною великою квіткою, як символ родини. Були S-подібні знаки, тотемні символи – «вовчі зуби» чи «ведмежі лапи», щоб хижак не чіпав худобу. 

Риба ж – це вже символ Христа, вона з’явилася пізніше і зустрічається не так часто, як солярні знаки чи геометричні орнаменти. 

Альбом Сергія Кульжинського містить взірці писанок з тієї частини України, яка входила до Російської імперії. А на заході України були свої дослідники. Наприклад, Мирон Кордуба, який видав книжку «Писанки Галицької Волині». Бойківську писанку досліджував Михайло Скорик та згодом написав про неї книжку у 20-х роках минулого століття.

На сході України дуже мало збереглося старовинних екземплярів, тому що багато було знищено радянською владою та Другою світовою війною. 

 

Стародавні писанки були більш орієнтованими на природу, природні явища і на тваринництво?

Не зовсім на тваринництво. Наприклад на Гуцульщині зображення оленів чи коней з’явилися лише десь в 30-х роках. До того часу їх майже не було. Так само рідко зображували пташок, але можливо частіше ніж оленів. В основному на писанках були хрести. Часто писали хрести, особливо на Покутті. Також це могли бути сварги, тригвери, безконечники або S-подібні знаки.

На Гуцульщині, ближче до нашого часу, з’явилися новітні символи – церковці і дзвінички.

 

 

Ви активно навчаєте писанкарства. Чи рахували, скільки людей ви навчили цього мистецтва? Хто, в розрізі останніх трьох років, цікавиться писанкарством найбільше?

Я не можу точно сказати, скількох людей я навчила писанкарства, адже цього року виповнюється рівно 40 років, як я пишу писанки. Сама навчилася у 1986-му, а вже з наступного року почала вчити друзів, родичів. Жодного року не пропустила, щоб когось не навчити. 

Останні роки мене запрошують на корпоративні майстер-класи, наприклад, в IT-компанії. Я також працюю в мистецькій майстерні «Магди Дзвін» у Львові. Там проводяться не тільки майстер-класи по писанкарству, а й вишиванню сорочок. Туди приходять різні люди: мами з дітьми; жінки, які потребують творчості в житті, тому що важко працюють. Це можуть бути лікарі, адвокати, які фактично не бояться витратити якусь певну суму для того, щоб чогось навчитися. 

Я не можу зараз порахувати за 40 років скількох людей навчила. Плюс, я вважаю, що ті книжки, які я зробила, вони теж є таким матеріалом, який дає можливість багатьом людям навчитися. Моя книжка «Українська народна писанка» перекладена англійською, французькою, німецькою, польською мовами. І вона потрапила в США, Південну Америку. Я знаю, що ця книга навіть є в Південній Африці та Австралії.

Крім того, в цій книжці є таблиці з 1500 писанок. І окремо видані взірці. Ці взірці так само величезним тиражем розповсюдилася по всьому світу. Плюс, там є технологія, як писати писанки. 

 

З чого почати людині, яка хоче писати писанки, але ніколи раніше цього не робила?

Все просто. Я б порадила придбати свою книгу з взірцями і технологією. По-друге, потрібен інструмент – писачок, а також віск і фарби. Зараз усе це легко можна знайти в інтернеті. 

 

Ви написали книжку про Тараса Городецького «Світ у писанках». Чому ви вирішили присвятити цю книжку саме йому? 

Тарас був моїм дуже добрим товаришем. Він писав унікальні писанки, яких дуже мало залишилося, бо більшість викупили іноземні колекціонери. Несподівано я дізналася про його хворобу, яка швидко забрала його життя. 

Вже на наступний рік після цього, була виставка його писанок у Львові. Після її завершення я забрала їх з виставки й тимчасово залишила у себе на роботі, у видавництві. Одного дня прийшов мій знайомий з Америки, який має маленький бізнес пов’язаний з писанками. Я йому показала його роботи й він сказав: «Зробіть книжку про Городецького». Я відповіла, що книгу не вийде зробити, адже залишилося дуже мало його писанок. Він послухав, відійшов, а потім повернувся, поклав мені на стіл 200 доларів і сказав: «Робіть книжку». В той момент я вперше задумалася над таким варіантом, але рік ті гроші лежали, адже я не знала з якого боку почати. 

В місті, де він жив, ми зробили оголошення, що шукаємо його писанки. Люди почали приносити їх з власних колекції. Так ми назбирали матеріал для цієї книги.

Маючи власні заощадження та ті 200 доларів, я зробила книгу. Коли вже діло йшло до друку, видавництво «Свічадо» частково це профінансувало, а іншу частину додала я, друзі та знайомі Тараса, щоб зробити передплату. Потім ми ще навіть 2-3 рази додруковували цю книгу.

Тарас був людиною кришталевої душі, дуже розумним. Таких людей дуже рідко можна зустріти в житті. І я вважаю за велику честь, що змогла створити таку книгу про нього.